Хвилинка поезії від рідної душі...

****
Чому доводиться кохати тебе навпомацки? Чому лічити не дні, а десятки їх, мусиш позначками? Тихий голос, жіночий: "Тобі лиш залишається мріяти", І ти каменем ринеш. Бо нічого не можеш з цим вдіяти. А безглузді думки, що породжені силою тісняви, Вже, здається, покрились тонким шаром плісняви. Час.нуль-нуль. Засинаєш. З надією знову побачитись. Я образилась, знаєш. Не зумів уві сні, бодай, трапитись.. Що ж.. Нам любити доводиться подумки. Хоч і ревнощі часом не проти пограти у хованки. Як нестерпно ділити з тобою ці напрямки! Як нестерпно кохати тебе навпомацки!



****

Якось швидко схолонула кава Чи то вуличний ливень накоїв, Чи вина тому - пальці холодні Ти забув? Вона не любить холодних напоїв. Пригубила. Ковток. Ще один. Не ранкова - Лиш чергова чашка суботня. Вона рідко буває сама Хоч частіше буває самотня. Її кава без цукру, гірка. Лишень часом кидає кориці. Кажуть, цукром розводить лиш той, Кому мало тепла. Хто замкнувся у смутку в'язниці. Ти ж солодиш усе, Ще не встигнувши вилити весь уміст турки. Не дивуйся лишень, коли на чергове "тобі скільки?", Ти почуєш раптове: " Якщо можна, одну. Та без гірки".

*****
У темряві я тінь твою вбачаю, За рогом, в ліжку, в кружці чаю. Це літо смакувало солодом кориці, Зима ж залиже рани, мов вовчиця.

*****

Кремезне місто. Товсті стіни. Все ті ж обличчя. Ті мости. Лічу кутки в стінах кімнати, І знову почина верзти Шалені домисли куплетів Про смуток, що їх маю донес'ти Тобі у наших офф-розмовах. Сумую страшно. Ну прости. Нарахувала двадцять шість, Їх наче більше, та нехай. Любиш лічити, приїжджай.. Разом заварюватимемо чай Зелений, чорний, з бергамотом. В повітрі цифри докоряють, Дні календарні переплетом Танцюють, муляють, кружляють. Новий вид винайшли таблеток - Пускати димові кіль'ця. З вікна багатоповерхівки Вбиватиму в собі курця.